Бог навів на нас лихо (бр. Томаш Регєвіч)

О Господи, Боже великий і страшний, який зберігаєш союз і милість для тих, хто Тебе любить і пильнує Твої веління! Ми согрішили, вчинили несправедливість, поводилися зле, бунтувались і відступили від Твоїх велінь і Твоїх заповідей; ми не слухали слуг Твоїх, пророків, які Твоїм Іменем говорили до наших царів, до наших князів, до наших батьків і до всього народу у країні. Тобі, Господи, справедливість, нам же сором на обличчі, як воно і є нині: юдейським мужам, мешканцям Єрусалиму й усім ізраїльтянам, близьким і далеким, по всіх країнах, куди Ти вигнав їх за їхню невірність, якою вони завинили перед Тобою. Господи! Нам личить сором на обличчі: нашим царям, нашим князям, нашим батькам, бо ми согрішили перед Тобою. У Господа ж, Бога нашого, – милосердя й прощення, бо ми збунтувались проти Нього і не слухали голосу Господа, Бога нашого, щоб жити за Його законами, які Він дав нам через своїх слуг, пророків.

Сьогодні вже тринадцятий день нашої подорожі через ці сорок святих днів, тринадцятий день. Ми йдемо за Христом і просимо, щоб Христос навчив нас жити по-новому, залишити минуле, наші старі шляхи, усталені схеми, щоб навчитися жити по-новому, жити як Його учні. Але для того, щоб це зробити, перше, що ми маємо зробити, — це поставити під сумнів наш старий спосіб життя.

Це нелегко. Але, як ми співали у заклику перед Євангелієм: “Твоє слово — дух і життя, Ти маєш слова життя вічного”. Тож ми хочемо дозволити Богові виправляти нас через слово, яке Він нам дає. Інакше не буде ні духа, ні життя, а буде лише смерть. Може, буде “святий спокій”, але знаєте, де панує “святий спокій”? На кладовищі. Там ніхто не свариться, там немає шуму, там тихо, але ми не хочемо жити на кладовищі, ми хочемо жити. Ми хочемо справжнього життя.

Сьогодні це слово пророка Даниїла дуже мене зворушило. Не знаю, чи наважуся про це говорити. Слово говорить так: “О Господи, Боже ми согрішили, вчинили несправедливість, поводилися зле, бунтувались і відступили від Твоїх велінь і Твоїх заповідей…нам же сором на обличчі”. Нам сором на обличчі.

Мені цікаво, чи справді, в тій ситуації, яку ми переживаємо в Церкві, перед обличчям того, що відбувається, чи справді ми готові вимовити ці слова. Це дев’ятий розділ книги Даниїла. Запрошую вас, відкрийте сьогодні цей дев’ятий розділ, прочитайте його повністю. Це неймовірна молитва Даниїла в момент вигнання, в момент випробувань, коли він волає до Бога.

Сором є початком нового етапу історії. Єдина проблема — чи ми, перед усім тим, що відбувається, думаючи про Церкву, про парафію, про нашу провінцію, наш орден, але і про наші подружжя, наші сім’ї, наше особисте життя, коли приходять різні труднощі, коли трапляється різного роду нещастя, — чи ми готові прийняти це слово сьогодні і сказати: “Те, що відбувається в моєму житті, є наслідком мого способу життя до цього моменту”.

Чи я дійсно сьогодні буду волати з глибини цього досвіду до Бога і говорити: “Господи, сором на моєму обличчі”? І чи я зможу, як сьогодні говорить Христос в Євангелії: “Не судіть, не засуджуйте, не вимагайте відплати”? Чи ж я буду намагатися знайти якісь інструкції з ремонту, якісь процедури виправлення, щоб зменшити завдану шкоду?

Чи буду я шукати когось, хто виправить ситуацію, когось, хто зможе повернути мені репутацію, витягнути мене з найглибшого болота, застосовуючи всі можливі хитрощі? Чи я буду шукати когось, хто допоможе приховати мої провали?

Пригадую, як мене вразили слова одного з моїх братів, якого я дуже люблю, коли він став відповідальним за одну з провінцій (не в Польщі). Колись він сказав із болем у серці: “Я почуваюся, як ліквідатор банкрутства. Як зробити так, щоб усе розпалося з найменшим болем? Щоб останній просто вимкнув світло?” Сьогодні цієї провінції вже не існує.

Ми можемо намагатися шукати рішення. Деякі парафії шукають способи виживання. Думають, як зменшити збитки, адже людей стає все менше, а потрібно якось утримувати всю парафіяльну інфраструктуру. Тому винаймають приміщення, здають їх організаціям, щоб надходили кошти і можна було забезпечити фінансову стабільність. Людей ставатиме менше, але ми будемо забезпечені.

У цьому і полягає проблема. Ми будемо шукати рішення у Бога, чи будемо шукати когось, хто вирішить наші проблеми? Чи будемо намагатися врятувати ситуацію власними силами, шукаючи всілякі виходи?

У цьому ж дев’ятому розділі Даниїл говорить: “Усе це лихо спіткало нас; але ми не благали Господа, Бога нашого, щоб нам відвернутися од злочинів наших і зрозуміти істину Твою”. І далі додає: “Пильнував Господь те лихо і навів його на нас, бо праведний Господь Бог наш у всіх діяннях своїх, котрі звершує, але ми не підкорялися голосові Його”.

Бог пильнував лихо і навів на нас нещастя, бо коли Бог посилав пророків, а Його не слухали, Він допустив вигнання, щоб люди могли побачити свою неправду, своє відступництво і повернулися до Його правди.

А яка ж Божа правда? Що Бог говорить нам сьогодні? Бо я думаю, що ми протистояли пророкам. Пам’ятаю 1990 рік, коли я був на своїй першій парафії. Приїхали люди, подружжя з Варшави, і вони сказали: “Так не може функціонувати парафія. Вона не може бути просто інституцією, не так Бог задумав парафію. Вона не може бути просто їдальнею для сотень працівників. Бог задумав Церкву як спільноту”.

Парафія, як сказав ІІ Ватиканський Собор, повинна бути спільнотою спільнот, інакше не залишиться каменя на камені. Дехто послухав ці слова, які приходили. Дехто ж відповідав: “Що ти мені тут розповідаєш? Не хочу, це занадто важко, як я це зроблю?” І маємо ситуацію, яку маємо.

Що ми можемо зробити сьогодні? Що ми можемо зробити, наприклад, у подружжі? Коли пророки говорили чітко, що в подружжі є три святі вівтарі, через які Бог дарує життя шлюбу. Перший — це вівтар, де Бог каже: “Це тіло Моє, віддане за вас”. Коли подружжя стоїть перед Богом, визнаючи Його авторитет, не кажучи: “Бо я так вирішив”, але підкоряючись Йому, молячись разом. Саме тут приймається життя, і цей динамізм життя дозволяє любити один одного, пробачати один одному, віддавати себе одне одному.

Другий — це вівтар родинного столу, де подружжя сідає разом, щоб говорити не тільки про те, що потрібно відвезти дітей на плавання, піти на батьківські збори чи як впоратися з фінансами, але й ділитися тим, що відбувається в їхньому житті. Говорити між собою, вести діалог. Спілкуватися не тільки одне з одним, а й з дітьми, слухати їх, розуміти їх. Вчитися жити, слухаючи іншу людину.

І третій — це подружнє ложе, яке є невід’ємною частиною подружнього життя. Це не просто “подружній обов’язок”. Це не якась додаткова дисципліна, не щось зайве, в чому вже немає потреби. Це необхідно. Це потрібно для чоловіка. Це потрібно для подружжя. Розумієте? А ми говоримо: “Пророки говорять, Бог говорить, Церква говорить, а я цього не хочу”. А потім приходить досвід нещастя в подружжі, у стосунках з дітьми, у відносинах у парафії, у Церкві. І що тоді? Шукати винних? Шукати “рятувальника”, який усе виправить? Впроваджувати якісь процедурні зміни, щоб мінімізувати шкоду? Найняти “ліквідатора банкрутства”, щоб знайти вихід?

Або ж ми можемо повернутися до Бога. Пізнати Його правду. А яка Його правда? Вона дуже проста — це те, що сьогодні говорить Христос: “Давайте, і вам буде дано”. Відповіддю є розп’ятий Христос, який прийшов, став одним із нас, відмовився від слави, що Йому належала, і виправив, викупив, спас, узявши на себе гріхи. Він — Той, перед ким закривають обличчя. Він змучений, має рани на собі.

Ось відповідь. Відповідь для нас — не шукати рішень у людських схемах. Не намагатися, наприклад, у парафії знайти спосіб самофінансування, здавати приміщення в оренду, створювати якісь підприємства для підтримки “парафіяльного бізнесу”. Можна шукати такі шляхи. Але Христос говорить: “Ні. Давайте, і вам буде дано. Живіть для Мого Царства”.

Ризикуй своїм життям. Перестань нарешті жити тільки для себе, бо саме це приносить нещастя — життя для самого себе. Мати свою зону комфорту, своє “тепле місце”. Я кажу це вам, але передусім собі, бо ці слова дуже мене торкають. Хотіти “святого спокою”, щоб ніхто не заважав, щоб не було зайвих турбот. Не треба багато, але це моє. Не потрібно їхати на Маямі чи на відпочинок у Флориду, але мій час є священним, і ніхто не має права його забрати.

А Бог говорить: “Відмовся. Відмовся у своєму подружжі від життя лише для себе”. Ось шлях до відновлення всього.

Це слово приходить сьогодні, і Великий Піст є справді неймовірним часом, коли ми можемо почати просити Бога: “Дай мені, Господи, дай мені цю благодать. Я не можу сам. Мене охоплює сором. Я не шукаю винних. Я не шукаю інших рішень. Я хочу повернутися до Тебе. Я хочу, щоб Ти проклав шлях до життя”.

І Христос прийде під час цієї Євхаристії. Він скаже: “Це — Тіло Моє, віддане за вас. Беріть і їжте. Робіть це на Мою пам’ять”.

Пам’ятай: Бог із тобою. Бог із тобою.