Бог вже все нам сказав (бр. Ян Каня)

З Євангелія від Йоана: Ісус сказав до своїх учнів: «Це моє заповідання — щоб ви любили один одного, як Я полюбив вас. Ніхто не має більшої любові від тієї, як хто життя своє віддає за друзів своїх. Ви — друзі Мої, якщо чините те, що Я вам заповідаю. Я вже не називаю вас слугами, бо слуга не знає, що робить його пан, але назвав вас друзями, бо об’явив вам усе, що почув від Мого Отця. Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав і настановив, щоб ви йшли і плід приносили, і щоб плід ваш залишався, аби Отець дав вам усе, чого б ви попросили в Моє Ім’я. Це вам заповідаю — щоб ви любили один одного». Далі — слова, які Христос промовляє до своїх учнів перед смертю у Вечірнику. Так звана прощальна мова, але яке ж це сильне слово: «Об’явив вам усе, що почув від Отця Мого». Дуже сильне слово. Бог не має більше нічого сказати нам, якщо йдеться про обсяг, про глибину. Звісно, це безодні, це нескінченність, але Христос не почув від Отця нічого більшого, ніж те, що передав Своїм учням. І з цього «більше нічого» апостоли передали це нам. Ці слова, які ми маємо в Євангелії, — цього достатньо. Бог не має більше нічого нам сказати. Ми можемо сперечатися з Богом, що Він нам нічого не каже, але це — певна дурниця. Бо Бог уже сказав усе. Усе, що Бог хоче нам сказати, міститься в Його Слові. Питання тільки в тому, наскільки я трансформую це слово у своє життя, наскільки я зрозумію те, що Бог мені сказав, наскільки я пристосуюсь до того, що Бог мені говорить. Бо в цьому річ — життя моє змінюється настільки, наскільки я пристосовуюсь до Божого Слова.

«Не ви Мене вибрали». Не ми вибрали Бога. Це не так, що я обрав Його. Я був вибраний. «Я вас вибрав і призначив вас на те, щоб ви йшли і плід приносили. І щоб плід ваш залишався». Це Бог робить. Сьогодні Бог дає мені благодать бути в Австрії, у Санкт-Пьольтені, де я провів 12 років на місії в цій країні. І я перебуваю в місті, яке є столицею Нижньої Австрії. Колись дуже, дуже католицьке. Як Польща. Вони трохи нас випереджають, але ми вже на їхньому тлі можемо побачити, що нас чекає. У парафії, в якій я перебуваю, живе кілька тисяч людей. На недільну Святу Месу приходить до 30 людей. До 30. Іноді до 50 — це вже абсолютний рекорд. У будні приходить ще менше. Кілька осіб — і це все. Це одна сторона медалі.

А друга — що тут є п’ять сімей на місії. Дві з Італії, дві з Іспанії, одна австрійська з Відня. Вони тут, творять Церкву. Творять спільноти. Приходять і приносять плід. Барбара з чоловіком Дітером, яку я знав ще дівчиною, вони тут із родиною — 13 дітей. Усі заангажовані в Церкву, усі на місії, усі підтверджують своє буття для Христа. Неймовірна річ. Серед цього моря не тільки секуляризації, а й мусульманства. Коли ми йшли містом — більшість жінок були мусульманки. Серед цього моря інакшості — острівець католицизму, острівець християнства. Тих, які послані і приносять плід. Приносять плід і життя. Це той плід, який Бог хотів учинити. Це та місія, до якої Бог обирає і нас — у нашій реальності. Наскільки ми залучені. Бо ми вибрані і призначені, щоб іти. Ми маємо свою місію — бути посланим, бути в дорозі, іти.

Що означає «іти» — я зрозумів через призму сьогоднішнього першого читання з Діянь апостольських. Учора ми слухали про ті потрясіння, що відбуваються в Церкві, яку засновує Павло в Антіохії Пісідійській тощо. Тобто далеко, далеко — під час першої місійної подорожі. Там постає питання про обрізання. Вони повертаються через Антіохію Сирійську до Єрусалиму. Там відбувається Собор. Приймається рішення, що не слід накладати на язичників жодного тягаря, окрім кількох речей. Ми це чули: не приносити в жертву ідолам, утриматися від розпусти, від удушених тварин і від крові. І це те, що тепер надсилається до братів. Але не тільки листи. Вони могли б надіслати це поштою. Римська пошта тоді працювала прекрасно. Можна було відправити ті листи. Але вони надсилають їх через братів. Ті брати йдуть знову сотні, якщо не тисячі кілометрів, щоби донести той лист. Лише щоб його прочитати. Більше нічого. Вони навіть його не читають самі. Вони приносять його. Лист зачитується. І спільнота радіє. Вони йшли і приносили плід. Плід цієї радості для інших. Яке ж це посвячення, яке віддання життя — тільки щоб донести той лист. Це ті листи, які ми читаємо в Новому Завіті. Хтось їх написав, хтось їх доніс, хтось радів. Сьогодні це слово приходить до нас. Ми маємо ті листи.

Бог, як сказав Христос у першому читанні, не має більше що сказати нам. Те, що Христос почув від Отця, почув — і передав апостолам, апостоли записали й передали нам. І ще листи Павла, Йоана, Петра, Якова, Юди, які теж дійшли до нас. Це Слово Боже. Те, що Бог хоче нам сказати. Думаю, варто звернути увагу на те, що вони хотіли бути в тій спільноті. Вони йшли до спільноти. Хотіли зустрітися з братами. Думаю, це дуже важлива річ для нас. Бо ми теж стали зручні — особливо після пандемії, після усього, після різних трансляцій, через інтернет — Меса, катехези, що завгодно. Ми стали зручні. Ми тепер думаємо: навіщо йти до церкви, щось собі включу по радіо, по телевізору. Але це сурогат. Не те, щоби воно було зле, але ніщо не замінить того, про що йдеться в першому реченні: що ті брати йшли і хотіли зустрітися зі спільнотою. Були з братами. Йдеться не тільки про передачу інформації. Інформацію можна було надіслати листом — і також прочитати. Але за тим листом стояли апостоли. Стояли ті, які пішли, були у спільноті. Це — незамінне.

Це також те, до чого Бог нас кличе. Кожен із нас має якусь місію. Ми теж були, не ми вибрали Бога — ми були вибрані й призначені, щоби йти, щоби приймати зусилля і щоб плід тривав.

Нехай щиро благословить вас Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.