«А ви Мене за кого вважаєте?» (бр. Раньєро Канталамесса)
В сучасній культурі й суспільстві є дещо, що може допомогти нам зрозуміти Євангеліє цієї неділі, а саме опитування громадської думки. Його широко застосовують, особливо у світі політики та торгівлі.
Одного дня й Ісус провів таке опитування громадської думки, але, як побачимо, не з політичною метою, а з виховною. Коли Ісус зупинився поблизу Кесарії Филипової, тобто в найпівнічнішому регіоні Ізраїлю, щоб відпочити, перебуваючи лише з апостолами, Він поставив їм несподіване запитання:
«За кого люди вважають Сина Людського?»
Здається, апостоли тільки й чекали нагоди нарешті переповісти всі судження про Нього, які ходили серед людей і про які вони, напевно, не раз говорили між собою: «Одні – за Йоана Хрестителя, другі – за Іллю, інші – за Єремію або за одного з пророків»
Проте Ісус не хотів виміряти рівень Своєї популярності чи відсоток суспільного схвалення. Його мета була іншою. Тому Він наполіг і запитав:
«А ви Мене за кого вважаєте?»
Це друге несподіване запитання зовсім їх збентежило. Запанувала мовчанка. Апостоли лише переглядалися між собою. Читаємо, що якщо на перше запитання всі відповіли хором, то цього разу дієслово стоїть в однині: «У відповідь Симон-Петро промовив: «Ти є Христос, Син Бога живого!»
Між цими двома відповідями лежить величезний стрибок, “навернення”. Якщо для відповіді на перше запитання достатньо було озирнутися довкола й прислухатися до людських думок, то для відповіді на друге треба було зазирнути у власне серце, уважно вслухатися в інший голос, який походив не від тіла і крові, а від Отця Небесного. Петро отримав просвітлення згори.
Згідно з Євангелієм, це перше виразне визнання справжньої ідентичності Ісуса з Назарета. Перше прилюдне сповідання віри в Христа! Уявімо собі слід, який залишає на воді великий корабель. Він дедалі розширюється в міру того, як корабель рухається вперед, аж поки не зникає вдалині. Але починається цей слід у маленькій точці, якою є ніс корабля. Так само є і з вірою в Ісуса Христа. Вона подібна до такого сліду, що протягом століть розширився аж до країв землі. Але почався він з маленької точки. Цією точкою було Петрове визнання віри: «Ти є Христос, Син Бога живого!»
Ісус використав інший образ, який, на відміну від руху, більше підкреслює сталість; образ радше вертикальний, ніж горизонтальний; образ скелі, каменя: «Ти є Петро – скеля; і на цій скелі Я збудую свою Церкву».
Ісус змінив Симонові ім’я і назвав його Кифою, тобто Скелею. У Біблії так відбувається тоді, коли людина отримує нову й важливу місію. Справжньою Скелею, наріжним каменем, є і назавжди залишиться Христос. Але після воскресіння і вознесіння на небо цей наріжний камінь, хоча й присутній та діяльний, залишається невидимим. Потрібен був знак, який би Його уособлював, робив видимим упродовж історії той непохитний фундамент, яким є Христос. Саме таким знаком стане Петро, а після нього Папа, наступник Петра, як глава апостольської колегії.
Але повернімося до ідеї опитування, бо воно становить серйозний виклик для сучасної людини. Як ми бачили, Ісусове опитування має два етапи, містить два запитання. Перше: «За кого Мене вважають люди?» і друге: «А ви Мене за кого вважаєте?» Неможливо не поставити собі питання: а на якому етапі перебуваємо ми? Зібрати думки про Ісуса нескладно. Важко навіть перелічити всі книги, у яких розповідається, що думали про Ісуса філософи, богослови, письменники і навіть атеїсти.
Усе це дозволяє залишатися нейтральним, триматися осторонь від Ісуса. В такому випадку між нами та Ісусом залишається захисний фільтр чужих думок — за і проти Нього. Можна спати спокійно: нам не потрібно приймати жодного рішення. Це так, ніби взяти до рук мікрофон і почати запитувати людей, за кого вони голосуватимуть на найближчих виборах. Не потрібно мати жодних політичних уподобань, щоб це зробити.
Але коли лунає «ви», а радше «ти», усе змінюється і набуває зовсім іншої ваги. Виникає напруження. «А ти, саме ти, за кого Мене вважаєш?» Ухилитися від відповіді вже неможливо. Треба висловитися виразно, зробити вибір у власному сумлінні. Це так, ніби під час опитування хтось із респондентів узяв мікрофон і запитав того, хто проводить інтерв’ю: «А ти сам за кого голосуватимеш?» Усе одразу змінюється.
На жаль, і сьогодні, як і тоді, саме тут ряди рідіють. Небагато хто погоджується відповісти на друге запитання. Але віруючі, або, радше, блаженні — це ті, хто має відвагу прийняти благодать (відвага прийняття благодаті) і визнати: «Ти є Христос, Син Бога живого!» Отже, не просто пророк, великий пророк, і навіть не Син Людський, а Син Божий.
Християнство тримається завдяки цій вірі або гине без неї. Існують металеві конструкції — однією з них, здається, є Ейфелева вежа в Парижі, — сконструйовані так, що якщо торкнутися їх у певному місці або пересунути якийсь конкретний елемент, уся споруда завалиться. Такою є і будівля християнської віри, а її критично важливою точкою є божественність Ісуса Христа. Саме нею християнство відрізняється від інших релігій світу. І саме цій вірі, а не якійсь іншій, обіцяна перемога:
А хто перемагає світ, як не той, хто вірить, що Ісус є Божий Син? (1Йн 5,5)
У 1955 році в Міланському Малому театрі було поставлено драму Дієго Фаббрі «Процес Ісуса». Невдовзі ця п’єса з’явилася на сценах провідних театрів світу. Автор показує єврейську театральну трупу, яка після Другої світової війни мандрує від міста до міста, щоб відтворювати перед глядачами суд над Ісусом і з’ясувати, чи був Він засуджений справедливо чи ні.
У певний момент межа між глядачами та акторами зникала, і вся зала ставала сценою. Цю виставу ставили також у швейцарському Фрібурзі, де я тоді навчався. Пам’ятаю сильне враження, коли раптом хтось із глядачів, можливо навіть із крісла поруч із тобою, вставав і починав жваво дискутувати з акторами на сцені. Ми здивовано озиралися навколо. Здавалося, що вистава цілковито вийшла з-під контролю режисера й акторів, і потрібен був певний час, щоб зрозуміти: це теж частина задуму.
Після того як були вислухані свідки минулого (Пилат, Каяфа, Юда, апостоли), Ісуса знову було визнано винним. Головним аргументом стало те, що з Його приходом нічого не змінилося, що все триває так само, як і раніше; отже, Він не може бути Сином Божим.
«За мить ми винесемо вирок, — сказав голова суду, звертаючись до залу, — але спочатку хочу запитати вас, християни, які тут присутні: ким був… ким є… ким є для вас Ісус із Назарета?»
І в цей момент усе змінилося. Підвівся священник у цивільному одязі, повія, яку її коханець-інтелектуал привів до театру, юнак, який утік із дому, прибиральниця театру, сина якої вбили, звинувативши його в підривній діяльності, — і кожен вигукував, ким є для нього Ісус у досі не висловленій таємниці його життя і чому він не може без Нього обійтися. Стає очевидним, що неправда, ніби все залишилося таким самим, як до Його приходу.
Голова трибуналу завершив: «Чому того, що ви сказали сьогодні ввечері, ви не вигукуєте з силою всюди і завжди? Усі ви повинні це вигукувати! Усі! Бо інакше з вами станеться те саме, що й з нами. Ви зречетеся… засудите… розіпнете Ісуса. Я мушу оголосити… голосно… і перед усіма… що досі не знаю, чи Ісус із Назарета справді був Месією, якого ми [юдеї] очікували… не знаю… але одне є певним: Він, тільки Він, від того дня оживляє і підтримує всі надії світу! Оголошую, що Він невинний… що Він мученик… і провідник».
Тепер і я мушу завершувати. Під час цієї проповіді я був, якщо можна так сказати, тим, хто проводить інтерв’ю. Я поставив вам запитання: «Ким для вас є Ісус Христос?» Думаю, що правильно відчув ваше слушне бажання, тому передаю вам мікрофон, щоб ви могли поставити мені запитання: «А для тебе, отче Раньєро, який так часто говорить нам про Нього, ким для тебе є Ісус Христос?»
Я маю благодать — бо це благодать, а не заслуга — і водночас радість сказати вам, як мені здається, з усією щирістю: Так, і для мене, так само, як для Петра, Ісус є Месією, Сином Бога живого.