Апостоли смерті Бога (бр. Томаш Лакомчик)

Нехай Господь дарує вам мир. Середа в Октаві Великодня. 

Сьогодні ми отримуємо в Євангелії прекрасну історію учнів з Емаусу. Тих, хто розчарований, тих, хто зламаний, тих, хто втікає. Але на щастя — тих, кого зустрічає воскреслий Ісус Христос, бо Він не хоче залишати їх у такому стані, в такій ситуації. Більше того, Він не хоче, щоб вони стали апостолами смерті, бо коли вони вийдуть із Єрусалима — це не буде група Дванадцятьох, але, можливо, вони належали до тієї групи сімдесяти двох.

Однак, повертаючись із Єрусалима до свого старого життя, до своїх колишніх сіл, вони розповідали б про те, що Ісус помер. І частково це була б правда. Але звістка про воскресіння ще не дійшла до них. Вони ще не зустріли воскреслого. То ким би вони були? Якимись апостолами — тобто посланцями — але що б вони звіщали? Вони б говорили, що добро програло, а зло знову перемогло. Христос не може цього допустити.

По-перше, щоб вони залишалися в такому стані. Він хоче їх утішити. По-друге, щоб вони звіщали речі неповні, не до кінця правдиві. Він хоче, щоб вони говорили, що добро перемогло, що Ісус Христос воскрес. Але поки що вони йдуть і розмовляють між собою про все, що сталося. І коли вони так розмовляють, до них приєднується Ісус, якого вони ще не в змозі впізнати.

Це просто якийсь незнайомець, якийсь попутник, що питає їх: про що ви говорите дорогою? Тут ми могли б згадати інше висловлювання Христа: «Де двоє або троє зібрані в моє ім’я — там і Я серед них». Отже, вони є, розповідають про Христа — і Він до них приєднується. І з’являються ці цікаві слова, навіть трохи жартівливі, трохи іронічні: Ісус питає їх, про що ви розмовляєте в дорозі. Тоді один з них, на ім’я Клеопа, каже Ісусові: «Ти, мабуть, єдиний з тих, хто перебував у Єрусалимі, хто не знає, що сталося там останніми днями». І ми знаємо, яке це висловлювання.

Сказати самому Христу: «Ти, мабуть, єдиний, хто не знає». Але скажімо собі прямо: Ісус — єдиний, хто знає. Бо ж тих учнів там не було, апостолів — окрім св. Йоана — теж не було. Найбільше про це знає Ісус Христос. Не лише як очевидний свідок, який бачив більше. Він знає як Той, хто все це пережив. Та Ісус дозволяє трохи себе спровокувати, тому здивовано питає: «А що таке? Розкажіть мені, що сталося». І вони починають розповідати, переказувати. І Христос це дозволяє, бо, можливо, хоче, щоб вони виговорились, зняли з себе тягар, але також тому, що хоче почути їхню версію.

Трохи так, як ми приходимо до Бога в молитві, часто з проханнями, або щось Йому розповідаємо — ніби маємо враження, що Бог не знає, що відбувається у світі. Не знає, що є війни, що є конфлікти, що є насильство, хвороби, і що в нашому житті також трапляються важкі речі. Він це знає, але хоче нас вислухати — почути нашу версію того, як ми бачимо світ, як ми ці речі переживаємо. І це добре, і це важливо. Але потім Він представляє їм свою версію — тобто ту правдиву, істинну, як Той, хто все це пережив. І, починаючи від Мойсея через усіх пророків, тлумачить їм усе, що в Писаннях стосувалося Його. Це буде повторюватися знову і знову — пояснення Старого Завіту, тобто прочитання Старого Завіту в контексті Ісуса Христа, Його пасхальних подій, подій спасіння.

Це буде постійно на початку Діянь апостолів, бо йдеться про те, до чого вони вже були привчені, що читали, але що ще було для них закрите — так само, як зараз присутність Христа. І, очевидно, Він так їм розповідав, що вони захотіли Його залишити з собою. Його мова була настільки захопливою, новою, потрібною, що вони хочуть, щоб Він залишився. Вони вмовили Його, кажучи: «Залишайся з нами, бо вже вечоріє». Тут можна провести аналогію: стає темно, але вони щойно пережили світло, і в тому світлі хочуть залишитися. Хтось просвітив їм життя, показав чіткий напрямок, показав те, чого вони не бачили.

А тепер приходить темрява, і вони кажуть: ми хочемо, щоб це світло було з нами постійно. Ми вже не хочемо жити в темряві. Тож вони сідають за стіл, і відбувається жест ламання хліба. І після цього жесту вони вже знають, хто це був. Саме це серце, яке горить — у певний момент вони усвідомлюють, що це був Ісус Христос. У тій же годині вони встають і повертаються до Єрусалима.

Ось це і є навернення, це людина, яка стала ревною, ми б сказали, свіжа, відновлена — вона не дивиться на те, що вже темно, що треба йти вночі, що небезпечно, що, може, брами будуть зачинені і вони не ввійдуть. Вони встають і йдуть. Так поводиться той, хто навернувся, хто перемінився, хто зустрів Ісуса Христа. Зараз, негайно, без зволікання. Не завтра, не потім, не коли буде зручніше — а просто тут і тепер.

Ми дивимося на церкву нову, молоду, щойно народжену. Петро і Йоан ідуть до храму на молитву о дев’ятій годині. Звісно, за тодішнім способом рахування часу, у нашому розумінні це п’ятнадцята година. Тобто час, коли приносили вечірню жертву в храмі, і коли Христос помирав на хресті, жертвуючи самого себе. У цю годину, що, мабуть, не є випадковістю, Петро і Йоан входять до храму. Але Діяння Апостолів не кажуть, що вони йшли приносити жертву або щось з собою несли.

Вони інтуїтивно відчувають, що Христос і Його жертва на хресті — це єдина жертва, і більше жодної не потрібно. Але в цю годину вони хочуть бути в храмі, хочуть молитися. І під час цієї молитви, цього перебування в храмі, вони зустрічають чоловіка, який, перебуваючи біля брами, збирав пожертви.

Від народження кривий. Це, можна сказати, певний соціальний захист Ізраїлю в ті часи. Не було жодної державної пенсії, але той, хто мав постійну інвалідність, хворобу, або іншим способом не міг забезпечити собі життя, жив з милостині, з того, що давало йому суспільство, що давали люди. Він сидів при брамі, збирав гроші, щоби мати на свої основні потреби. І коли бачить Петра та Йоана, думає собі, може щось йому кинуть. Виглядають добрими, виглядають побожними юдеями, очі в них добрі, може щось дасться. І отримав те, чого зовсім не очікував. Петро каже: срібла й золота не маю, але що маю — даю тобі. В ім’я Ісуса Христа Назарянина — ходи.

І крім цього чуда зцілення, надзвичайно важливим є те, що це перше зцілення в ім’я Ісуса Христа. У стародавності ніхто не заперечував самих чудес. Частіше питали: хто це зробив, або якою силою, в чиє ім’я? І це тут ключове. Коли Христос творив чуда, також питали, в чиє ім’я. Часто звинувачували Його, що Він виганяє злих духів силою Вельзевула.

Чудо було очевидне, але не хотіли визнати, що це чудо божественне, що за ним стоїть Бог. Може ж стояти за цим і злий, бо й він здатний на чуда. Тобто саме чудо не піддавалось сумніву, але ставилось питання про автора. Тому тут Петро каже: в ім’я Ісуса Христа. Це чудо вперше звершується в ім’я Ісуса Христа, а потім усе вже буде в Його ім’я. Ми кожен наш день, кожну справу, все хочемо починати в ім’я Боже.

Робимо знак хреста і кажемо: в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Хочемо починати все в ім’я Боже, і це чудо також у Його ім’я. Тим більше, що знаємо — в Старому Завіті ім’я Бога, яким Він об’явився Мойсеєві, було святе, виняткове, і лише раз на рік його вимовляли, а в інших випадках замінювали.

Зокрема, говорячи про Бога, казали “Га-Шем”, що просто означає “Ім’я”, але це “Га-Шем” — виняткове ім’я, якого не вимовляємо. Замість нього казали, наприклад, “Адонай”. А тепер маємо ім’я Ісуса Христа.

Бог об’явився в Ісусі Христі, і маємо це святе й виняткове ім’я, перед яким схиляються всі коліна. Нехай і наші коліна схиляються перед іменем Ісуса Христа, але також в Його ім’я чинимо все, що сьогоднішній день принесе. І починаймо так молитву і кожну справу, знаючи, що Ісус буде з нами і буде нам благословити.

Господь з вами. Нехай вас благословить Бог Всемогутній: Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.