Або навернення, або смерть (бр. Ян Каня)

З Євангелія від святого Луки.

Того часу прийшли деякі люди й розповіли Ісусові про галілеян, чию кров Пилат змішав із кров’ю їхніх жертв. Ісус у відповідь сказав їм: «Чи думаєте, що ці галілеяни були більшими грішниками, ніж усі інші мешканці Галілеї, оскільки так постраждали? Аж ніяк, кажу вам! Але якщо не навернетеся, всі так само загинете. Або думаєте, що ті вісімнадцять осіб, на яких упала вежа в Сілоамі й убила їх, були більшими винуватцями, ніж усі мешканці Єрусалима? Аж ніяк, кажу вам! Але якщо не навернетеся, всі так само загинете». І розповів їм таку притчу:

«Один чоловік мав посаджене у своєму винограднику фігове дерево. Він прийшов шукати на ньому плоди, але не знайшов. І сказав садівникові: “Ось уже три роки приходжу й шукаю плоди на цьому фіговому дереві, і не знаходжу. Зрубай його! Навіщо воно даремно виснажує землю?” Але той відповів йому: “Пане, залиш його ще на рік. Я його обкопаю і підсиплю добриво. Може, воно ще дасть плід. А якщо ні, тоді зрубаєш його”».

Це слово говорить про зв’язок між певними нещастями, труднощами, катастрофами й гріхом. І про те, як складається життя людини. Ми звикли, що Христос це заперечує. У дев’ятому розділі Євангелія від Івана, коли Він оздоровлює сліпого від народження, учні запитують: «Хто згрішив – він чи його батьки?». Вони були переконані, що хтось мусив згрішити, якщо цей чоловік народився сліпим. Якщо сам він не міг згрішити (адже був сліпим від народження), то, мабуть, його батьки. Але Христос ясно відповідає: «Ні він, ні його батьки. Це сталося, щоб виявилася Божа слава».

Однак сьогоднішнє слово не суперечить цьому, а доповнює його. Воно показує, що не можна заперечувати зв’язок між гріхом і катастрофами, нещастями, які можуть траплятися як у житті окремої людини, так і у світі, у суспільстві, серед групи людей. До Христа приходять люди й розповідають про галілеян, яких Пилат убив у момент принесення жертв. Для них це було чимось невимовно жахливим, адже ті люди були побожними – вони прийшли до Єрусалимського храму, щоби принести жертви. Але Пилат видав наказ, і його воїни, переодягнені у звичайний одяг, несподівано напали на натовп і почали бити людей, багатьох убивши. І тепер ті, що розповідають про це Ісусові, очікують, що Він або висловить жаль, або осудить винних. Але Христос не виправдовує тих, хто вчинив це, й не засуджує їх. Натомість каже: «Якщо не навернетеся, всі так само загинете».

І додає ще один приклад – про вежу Сілоам, яка впала й убила 18 людей. Христос запитує: «Чи думаєте, що ці люди були більшими грішниками, ніж інші мешканці Єрусалима?». І знову повторює: «Аж ніяк! Але якщо не навернетеся, всі так само загинете». Це слово, яке дає нам Христос: дивіться на світ, на події. Все, що відбувається, говорить до нас. Будь-які події – і радісні, і сумні, і катастрофи, і війни – усе є закликом до навернення, до повернення до Бога. Бо навернення – це не просто відхід від чогось поганого, а повернення до Когось – до Бога. Адже гріх – це саме відхід від Бога, втеча від центру життя. Так, як у раю, коли Адам і Єва були вигнані, бо самі обрали шлях віддалення від Бога. Це і є наслідок гріха. 

А Христос каже: все, що відбувається, має одну мету – повернути нас до Бога. Будь то добрі події чи важкі випробування – усе закликає нас до навернення. Бог говорить і говорив. Але наскільки це знайшло відгук? Це питання постає перед кожним із нас особисто. Наскільки ті роки привели нас до Бога? Життя показало, що сталося навіть навпаки – процес віддалення від Церкви, від Бога лише посилився, особливо в час пандемії та після неї. А Христос говорить: «Якщо не навернетеся – загинете».

Те, що тут робить Христос, – це ясне послання. Йому не байдуже наше земне життя, бо воно є даром від Бога і має вести до Нього. Але це не найвище добро. Бог не ставить на перше місце того, щоб ми жили понад 100 років, не хворіли, мали ясний розум і могли самостійно про себе дбати. Це не є Його головною турботою. Найголовніше – прожити це життя, будь воно довге чи коротке, в стані навернення, у зв’язку з Богом. Церква дає нам приклади святих, наприклад Карло Акутіса – молодого хлопця, який за п’ятнадцять років свого життя використав час, щоб максимально наблизитися до Бога. Для нього Євхаристія була, як він казав, «автострадою до Бога», прискоренням на цьому шляху.

Бог дає нам різні можливості, щоб привести нас до Себе. І про це ж наступна притча, яку додає Христос – про фігове дерево, посаджене у винограднику. Цей факт уже сам по собі дивний, адже зазвичай фігові дерева не садили у виноградниках. Фігове дерево забирає багато вологи, тоді як виноград потребує багато води для того, щоб дозріти. Тому таке сусідство шкодить винограднику.

Але Христос каже, що я – це фігове дерево. Бог ризикнув. Він навіть ризикнув тим, що врожай виноградника може бути меншим, лише для того, щоб посадити мене. Проте тут виникає момент випробування: я можу не виправдати цього Божого дару. Я можу жити лише для себе, поглинати ресурси виноградника – Церкви, використовувати все, що вона дає, для свого комфорту, але не приносити плодів. Тому відбувається діалог між господарем і садівником: «Ось уже три роки я приходжу й шукаю плід на цьому фіговому дереві, а його немає. Зрубай його!» Але садівник відповідає: «Пане, залиш його ще на рік. Я його обкопаю, удобрю, і, можливо, воно дасть плід. А якщо ні – тоді зрубаєш його».

Цей рік – це період Божого милосердя. Дехто з біблістів вважає, що це символічний рік діяльності Христа на землі. Євангелист Лука подає концепцію, що Христос навчав лише рік, на відміну від Івана, який згадує три Пасхи, що означає приблизно три роки діяльності. У синодальній Євангелії Христос розпочинає цей «рік милосердя» у синагозі в Капернаумі, читаючи уривок з Ісаї: «Дух Господній на мені, бо він помазав мене, щоб благовістити вбогим… проголосити рік Господньої милості». Цей рік мав би закінчитися в день Йом-Кіпур (Дня Спокути), який для нас став Великою П’ятницею. Але він не закінчився – прийшла Пасха, Воскресіння і Вознесіння Христа. 

І цей рік милосердя триває досі. Ми маємо шанс скористатися ним. Церква дає нам цей час – рік особливої благодаті, рік навернення. Рік, коли я можу серйозно подбати про своє спасіння. Так, я можу отримувати відпусти й в інші роки, але зараз – це особливий момент, коли відкриваються ще більше можливостей, коли Бог кличе нас до переміни. Тож варто запитати себе: наскільки цей рік відрізняється для мене від інших років? Чи я використовую цей час? Чи справді шукаю звільнення від гріхів, які переслідували мене раніше? Бо навернення означає не лише покаяння, але й конкретні зміни – відсіч гріху, розрив із тим, що мене тягнуло вниз. А якщо я бачу, що нічого не змінюється, що мене все ще веде по старих стежках? Бог каже, що я сам не можу змінитися. Але Христос – цей садівник – зробить усе, щоб моє сухе дерево принесло плоди. Важливо дозволити Йому діяти. Не заперечувати, не чинити спротиву, не нарікати на Його методи, навіть якщо вони здаються мені неприємними чи незрозумілими. Бо Він знає, як мене змінити. І якщо я довірюся Йому, це принесе плід. 

Тож обираймо життя. Скажімо Богу «так», як Марія у Назареті: «Нехай станеться за Твоїм словом».

Нехай Бог благословить і береже нас, Отець, і Син, і Святий Дух. Амінь.